Текст: Дар’я Анцибор
Коли вже паски спечені, вікна помиті, крашанки напоготові до бою, саме час дізнатися про дещо нове або пригадати призабуте про навколовеликодні звичаї.
Напередодні Великодня ми вирішили розповісти про кілька не дуже відомих традицій, пов’язаних із цим святом, та детальніше описати їхнє значення.
Звичай гріти діда
Діти ходять від хати до хати, де господарі палять вогнища, й промовляють: «Грійте діда! Грійте діда! Дайте хліба! Аби вам овечки, аби вам ягнички, аби вам телички». Сьогодні вже ця формула здебільшого урізається до перших двох слів (та й самі вогнища не завжди розводять). За це дітей частують чимось солодким.
Відтворення цієї практики на тижні перед Великоднем можна побачити на Гуцульщині.
Що це за традиція? Дідами називали предків, тому це слово часто звучить у поминальній, зокрема й календарній, обрядовості. Наприклад, дідами звуться самі поховальні дні. На Поліссі казали дедовать у значенні «справляти поминки». А добре відомий дідух насправді теж пов’язаний із шануванням покійників. Звичай гріти діда, як і годування душ покійних, — є просто різними формами спілкування з предками.
Розпалювання вогнищ на честь померлих не обмежувалося великоднім періодом, а було поширене впродовж цілого року. Наприклад, білоруси на другий чи третій день після похорон спалювали стружки від труни на могилі покійника. Вірили, що душа померлого прийде грітися.
У східних та центральних регіонах України ця традиція обігріву мала інше вираження та в інший час. Тут на обійсті спалювали солому, яка лежала в хаті під час різдвяних свят. У деяких регіонах України ритуал обігрівання адресувався тим покійникам, які померли неприродною смертю.
На Харківщині вірили, що душі нехрещених і самогубців блукають по світу й роблять шкоду, а якщо їх обігріти, то вони не шкодитимуть живим. На Куп’янщині казали: «Коли тепло, то вони не будуть виходити на землю».
Звичай палити вогнище у Великодню ніч
В Україні був поширеним звичай розпалювати вогнище у Великодню ніч. Інколи це робилося на пагорбах за селом, інколи прямо на подвір’ї біля церкви. Часто згадують, що вогнища мали бути настільки великими, щоб їх було видно в сусідніх селах. Для цього шукали в лісі велике сухе дерево.
Подекуди, як на Київщині, крали в євреїв стару бочку або колесо від воза. В інших місцевостях навпаки треба було випрошувати дерев’яну річ у священнослужителів, щоб «вогонь був святий».
Що це за традиція? На Брестщині вогнища мали розбудити Христа, підняти його. У різних регіонах України часто можна почути пояснення, що вогонь символізує очікування на воскресіння Христа — так само, як і апостоли сиділи в ту ніч біля вогню.
Дослідники вважають, що вогнища на Великдень первинно мали стосунок і до традиції обігріву померлих, але тепер його майже втрачено.
Гойдалки на Великдень
У багатьох селах і сьогодні є звичай ставити високі гойдалки до Великодніх свят. Їх спеціально робили парубки до свята. У народній культурі катання на гойдалці, яке пов’язувалося з динамікою на противагу статиці, наділяли позитивним магічним значенням.
Що це за традиція? Вважали, що потрібно обов’язково взяти участь у цій забаві, аби бути здоровими весь наступний рік. Окрім здоров’я, катання на гойдалці, як вірили, мало приносити і скоре заміжжя. Тож особливо популярною ця забава була серед неодруженої молоді. У Росії хлопці розгойдували дівчат, щоб випитати імена їхніх майбутніх наречених. Якщо дівчина відмовлялася казати, парубки погрожували, що скинуть її з гойдалки. А в болгар навпаки вважалося, що, якщо хлопець звалить дівчину з гойдалки — вони одружаться.
Великдень не один, а цілих три
Йдеться про ще дві народні назви, де також присутнє це слово: є великдень Навський і є Рахманський.
Навський великдень
Слово навський походить від праслов’янського *navъ — «мрець, покійний», тобто фактично означає «потойбічний, померлий». Цей же корінь є у слові нявка. Навський великдень справляється у Чистий четвер. У багатьох регіонах України, особливо в центральних і північних, вірили, що це один із тих особливих днів, коли померлі приходять у цей світ. Вважалося, що в Чистий четвер мерці встають із могил і йдуть на свою Великодню службу до церкви. Якщо вони дорогою зустрічали живу людину, то могли задушити її. Єдиним способом врятуватися було обливання водою: буцімто мерці бояться мокрого.
Павло Чубинський подає таку інформацію про особливості святкування на Рівненщині: «Опівночі світлого четверга мерці встають з могил і приходять до церкви під звук дзвону, що б’є лише тричі. Зібравшись, вони стають перед церквою. Серед них виходить священик і гучно промовляє якусь молитву, що після неї двері церкви самі відчиняються. Мерці заходять до церкви і священик починає богослужіння. Перед вівтарем стоять діти й тримають у руках крашанки з дірочками, наповнені клоччям. Як Богослужіння завершиться, христосуються; всі виходять із церкви й зупиняються перед її дверима. Потім, після прочитання священиком якоїсь молитви, церковні двері самі замикаються, і мерці йдуть на цвинтар».
Що це за традиція? Як ми вже бачили раніше, великодні свята тісно пов’язані з культом померлих. Тож це свято якраз і слугувало народним нагадуванням, з одного боку, про повагу до мерців, які сприяють добробуту живих у цьому світі, а з іншого боку — про необхідність відмежовувати свій простір і вміння спілкуватися з померлими.
Про зустріч із мерцями в цей день є чимало народних історій. В одних хтось підглядає за мертвецькою службою, розповідає своїм близьким і на наступний день помирає. В інших мерці женуться за живим, який має вареника за щокою (є дуже поширене вірування, що якщо на Великодню службу прийти з вареником у роті, то можна дізнатися, хто відьма). Якщо вас зацікавили стосунки живих і мертвих у Чистий четвер, то в Григорія Квітки-Основ’яненка є оповідання «Мертвецький великдень», в якому ця тема яскраво описується.
Рахманський великдень
Рахманський великдень — це одна з назв Переполовення, тобто свята, яке відзначається на 25-й день після Великодня — на половині часового відтинку до Трійці. Інші назви — Суха, або Права середа.
Що це за традиція? Рахманами називали набожних людей, які живуть у раю, чи то під землею, чи то на якомусь далекому острові. Про них збереглися дуже специфічні згадки. Наприклад, що рахмани весь час проводять у молитвах, живляться плодами землі й п’ють солодку воду з кореня одного незвичайного дерева, а сплять у печерах, устелених листям.
Вірять, що вони померли ще до народження Христа. Але найбільшою проблемою є відсутність у них літочислення. Вони знають про долю Христа, що він воскрес, але не знають коли. І саме тут на допомогу приходять українці з нашого часопростору (живі тобто). У велику суботу чи на сам Великдень вони мають викинути у річку шкаралупу від крашанок або від яєць, які використовували для випікання паски. Коли ці шкаралупи припливуть до рахманів — а це станеться на 25-й день після нашого Великодня, — тоді вони дізнаються, що Христос воскрес і святкують свій власний Великдень. Отакий альтернативний народний спосіб міжсвітової комунікації за допомогою яєчної шкаралупи.
Як бачимо, традиційна культура зберігає багато незвичайного для теперішніх нас, і великодній період не є виключенням. Деякі з цих звичаїв вже й не знайдеш ніде, крім етнографічних записів ХІХ століття, деякі ще живуть, хоча й дуже змінені. А деякі переосмислюються й набувають нових значень. Можливо, і прийдешній Великдень в нових умовах привнесе якісь нові звичаї у ваші родини. А може, виявиться, що все нове — це насправді призабуте старе.
Читайте також Перевірені рецепти пасок: від простих до складних.
А ще Світле свято Благовіщення і його темні традиції.