Текст: Дар’я Анцибор

Сьогодні Благовіщення — світле свято за християнськими віруваннями. Якщо вірити Біблії, саме в цей день Діва Марія дізналася, що носить під серцем Ісуса Христа. Саме з цим святом в українців пов’язана ціла купа прикмет і легенд. 

Наприклад, вважалося, що до Благовіщення земля відпочиває. Тож у цей день можна садити лише капусту, а всі основні роботи на полі й городі починали вже одразу після свята. Вірили в те, що це настільки серйозне свято, що навіть птахи не в’ють цього дня гнізда. А зозуля тому й навіки підкидає яйце в чужі домівки, що колись на Благовіщення вила свою. 

Проте, мало хто вже згадує про одну жахаючу тепер практику. Йдеться про звичай саджати на лубок, який колись відбувався зокрема й на Благовіщення. 

Що ж це за звичай, навіщо його підтримували й чому на Благовіщення?

На позначення цього явища існує цілий науковий термін “геронтоцид”, тобто винищення старих. Геронтоцид, який практикувався ще з мезолітичних часів (історичний період з 12000 до 7000 років до нашої ери) подекуди дожив до ХІХ століття, але траплялася ця традиція і в особливо складний період першої третини ХХ століття. Йдеться про умисне вбивство або доведення до смерті старших людей, які вже не могли повноцінно співіснувати з рештою спільноти через хвороби чи власне старість.

Старші люди перетворювалися на важкий тягар для громад, які дуже залежали від здобичі, розподілу їжі й спритності кожного її члена, були мобільними й багато кочували. Якщо ви колись чули вислів «зайвий рот», то це якраз про явище геронтоциду. Аби позбутися «зайвих ротів» для громади (тобто членів, які вже не приносять користь) і водночас применшити страждання в очікуванні смерті, старших людей вбивали або ізолювали, лишаючи помирати на самоті. 

Власне, оскільки проблема відсутності їжі особливо активною ставала взимку або ранньою весною, коли ще не з’явилося нового врожаю, а старого майже не лишилося, практикували геронтоцид найчастіше в цей період. Михайло Максимович згадує вже про видозмінений звичай, коли на Благовіщення діти на лубку возили старих людей, щоб ті просили милостиню. Дослідники вважають, що це може бути заміщенням старішого звичаю геронтоциду, який припадав на цей самий часовий проміжок.

Де таке бачено?

Дослідники фіксували цей звичай у племенах Австралії (там серед груп канібалів було прийнято не лише вбивати стареньких, а й з’їдати ці тіла), північноамериканських корінних народів (зокрема, племена Аляски на північно-західної Канади), у народів російської Півночі (чукчі, камчадали, коряки, якути) та Байкалу (буряти, монголи), у давніх германців, а також японців, готтентотів (африканський етнос) і саамів (народність Фінляндії та півночі Росії) . Є наукові припущення, що на слов’янські території практика геронтоциду могла прийти через монгольські або кавказькі впливи. 

Що таке лубок, навіщо на нього саджали й куди везли?

У різних місцевостях підходили до вбивства немічних теж по-різному. Визначальними були, зазвичай, особливості ландшафту. Біля моря частіше будували плоти або човни, куди саджали старших і відправляли їх у безвість. Якщо водойми поруч не було, старих людей могли відсилати на гору (як це практикувалося в Японії, наприклад, і зображено у фільмі «Легенда про Нараяму» 1983 року), спускати в глибокий яр або вивозити в ліс. Останні дві практики були поширеними й на території України.

Наприклад, спускати старших у яр зафіксовано як практику, яка існувала на початку ХІХ століття в селі Землянка Глухівського повіту тепер Сумської області. Узимку немічних старих вивозили в глухе місце, а щоб під час спуску до яру вони не розбилися або навпаки не затрималися, то їх саджали на луб, як на санчата. (Луб — це внутрішня частина кори листяних дерев, з якої робили дахи для споруд або різні побутові вироби. І так, місто Лубни має цей самий корінь у слові.)

Звідси й дійшли до нашого часу вирази саджати на лубок, пора на лубок, які й зараз інколи використовують щодо немічних і важкохворих. 

Коли таку практику заборонили, старших людей почали залишати взимку на печі в порожній хаті, де вони помирали від голоду або просто замерзали. 

Окрім цього, існував звичай вивозити старих та немічних людей у ліс і залишати там на самоті. Саме таку ситуацію описав Михайло Коцюбинський у творі «Що записано в книгу життя». Якщо ви ще не читали це невеликим оповідання, то дуже радимо.

Звідки це взялось і як довго тривало?

Загалом усі ці ритуали прямо пов’язані з ритуалом відправлення у «той світ». Дослідниця Наталя Велецька у книзі «Язичницька символіка слов’янських архаїчних ритуалів» розповідає, що, окрім описаних вище форм, побутували й інші: 

• людей вивозили на санях чи на лубку в степ чи в поле (звідси ж фразеологізми «посадовити на санки», «на саночки посадовіть» тощо) й залишали там помирати від голоду й холоду;
• топили;
• опускали в порожню яму (комора, льох чи тік);
• вивозили десь “за городи” й добивали довбнею (знаряддя для обробки льону).

У ХІХ столітті фольклористи здебільшого фіксували саджання на лубок як дуже давній звичай. Більше того, таке ставлення до старших вже засуджували. Як записав Борис Грінченко: «3а давньойи давныны старых людей недобри диты вывозили на лубку у провалля». 

В одному з номерів популярного видання «Киевская старина» (№6, 1885 рік) є замітка пані Литвинової, яка називається «Як саджали в старовину людей старих на лубок». Окрім того, що там детально описується кілька варіантів геронтоциду по-українськи, прикметною стає одна деталь. В одному з переказів йдеться про те, що сини самі не хотіли садити свого батька на лубок, але громада настояла. Через це їм довелося зробити вигляд, наче вони дійсно його вивезли, а насправді сховали в коморі й крадькома приносили туди їжу. 

*уривок зі статті П. Литвинової Как сажали в старину людей старых на лубок // Киевская старина. — 1885. — Т. 12, вып. 6 (июнь).

Невже це не вигадка?

Не вигадка, але однозначно хороший сюжет для Наталії Ворожбит, авторки сценарію нашумілого серіалу «Спіймати Кайдаша». Конкретно ця історія з батьком закінчилася добре (йому дозволили доживати свій вік без поїздки на лубку), але факт підкорення авторитету громади навіть у таких питаннях уже сам по собі дуже красномовний.

Тож традиційна культура, безперечно, надзвичайно цікава, яскрава й самобутня, але не потрібно забувати, що вона, в першу чергу, прагматична. Прагматична, а тому й дуже часто жорстока.

Звісно, з точки зору сучасної людини.  

Читайте також Релігія чи дієта: історії сучасників, які дотримуються посту.

А ще Топ-10 побутових забобонів: чому, в що й навіщо ми віримо.