Текст: Елен Манукян

Людину можуть не брати на роботу дизайнером одягу тому, що вона погано чує. Водій маршрутки може проїхати повз чоловіка чи жінку на зупинці лише через те, що вони пересувається на візку. У таких випадках людям заважає жити не фізична вада, а сприйняття суспільства. Ми зібрали міфи та упередження щодо людей з інвалідністю, які вкорінилися в суспільстві і процвітають навіть у 21 столітті. Якщо вас також це бентежить, але ви не знаєте, як та що говорити про інклюзію — наш матеріал для вас.  

Люди з інвалідністю — жертви, які заслуговують лише на жалість і співчуття

Люди з інвалідністю страждають від своїх фізичних вад не більше, ніж від ставлення суспільства до них. Їх не треба жаліти, їм треба створити умови, в яких повноцінне життя буде доступним. 

Усунення бар’єрів та створення позитивного образу людини з інвалідністю — єдиний ефективний шлях до недискримінації та правильне ставлення до людей з інвалідністю.

Поруч із такими людьми треба поводити себе інакше

Ні. Поряд із людьми з інвалідністю не треба нічого вигадувати. Ви можете поводитися так само, як і поряд зі своїми цілком здоровими знайомими. Якщо ваш співрозмовник чогось не дочув і просить вас повторити – повторіть; якщо ваш товариш просить вас із чимось допомогти – допоможіть, якщо можете. Людей з інвалідністю дратуватиме нещирість та гіперопіка, так само, як будь-кого з нас. Адже таким чином ми лише окреслюємо бар’єр замість того, аби визнавати рівність. 

Люди з інвалідністю псують «генофонд» нації

Більшість, тобто 60–80% вроджених вад, не передаються генетично — приміром, ДЦП чи хвороба Альцгеймера. Що вже й говорити про набуту інвалідність, наприклад, через нещасні випадки, травми тощо.

За даними ВООЗ, понад мільярд людей у світі мають якусь форму інвалідності — це близько 15% населення Землі. Лише 5% із них народилися з вадами, решта — набули в результаті травм чи зовнішніх умов.

Обмеження репродуктивних прав людей з інвалідністю лягли в основу теорії соціального дарвінізму. Його прихильники (зокрема Адольф Гітлер) були впевнені, що завдяки втручанню людини можна покращити генофонд. Це було великим ударом по правах людей в цілому та правах людей з інвалідністю зокрема. Здавалося б, теорію вже давно засудили як антилюдську, але вона досі відгукується у стереотипах, що панують серед людей.

Люди з інвалідністю недієздатні – не можуть нормально працювати й платити податки

Недієздатність — мова дискримінації. Кожна людина здатна на певну роботу.

Працевлаштування осіб з інвалідністю забезпечує Конституція та низка міжнародних документів, ратифікованих Україною. Коли людину з інвалідністю  не беруть на роботу — це свідома дискримінація. Більшість людей з інвалідністю мають той самий діапазон здібностей та інтелекту, що й інші. Для них регулюються особливі режими та умови праці, проте їх право на працю нічим не обмежене. 

Для порівняння: у Китаї працюють 80% людей з інклюзією, у Великобританії – 40%, в РФ – 10%. В Україні офіційно працевлаштовано близько 30% осіб із інвалідністю працездатного віку, проте за даними американського звіту про права людини, реальна кількість сягає лише 13%. Статистика, звісно, також залежить від критеріїв, за якими визначають інвалідність у певній країні та відсотку офіційного працевлаштування.

Люди з інвалідністю вимагають від держави переваг

Люди з інвалідністю вимагають не переваг, а рівності. Ви можете без проблем зайти в метро й проїхати кілька зупинок на роботу – от і люди з інвалідністю хочуть мати таку можливість. Які ж тут переваги? Більшість громадських рухів закликають людей припинити сприймати людей з інвалідністю як жертв, які вважають, що їм хтось щось винен. Кожен із них передусім прагне не співчуття, а рівності з іншими громадянами.

Їхнє першочергове бажання — можливість бути самостійними. Людина, яка пересувається візком, не хоче бути комусь тягарем або вимагати додаткової підтримки. І це можливо за підтримки суспільства і держави. Для цього потрібне лише особливе оснащення сходів/транспорту пандусами, ліфтами тощо.

Вони мають менше або більше прав

У людей з інвалідністю стільки ж прав та обов’язків, як і в решти громадян, незалежно від потенційного внеску в суспільство. При цьому такі права, як право на вільні статеві стосунки, заснування сім’ї та право на працю люди з інвалідністю здобули в результаті тривалої боротьби. Конвенція ООН визнає за всіма людьми права на свободу від тортур, ставлення з повагою до приватного й сімейного життя, право на недискримінацію тощо.  А найголовніше — право на соціальну підтримку. Тако, для всіх. 

Правильно ж казати «людина з обмеженими можливостями» або «людина з особливими потребами»?

Не зовсім. Усі люди мають обмежені фізичні можливості: ми ж не можемо підняти вантажівку чи стрибнути на орбіту. Особливі потреби також є в багатьох: приміром, сьогодні моя особлива потреба — додати три ложки цукру до кави, а не дві, як зазвичай.

Такі вирази — невдала спроба знайти толерантний замінник слова «інвалід». Вони не є забороненими, проте пригнічують людей та зайвий раз вказують на їхні особливості. У мові передусім має фігурувати людина, особистість, потім — її вади, без драматизації, діагнозів чи поетизації. Тож найправильніше говорити “людина з інвалідністю”.

 

Якщо ви краще хочете зрозуміти людей з інвалідністю, та ознайомитися з викликами, з якими вони зіштовхуються щодня — радимо подивитися відеоінтерв’ю з Юлією Ресенчук на каналі LUKI. Відверто про те, що дратує людей з інвалідністю:

Читайте також Гомофобія і аргументи: що відповісти хейтерам.

А ще Коронавірус і аргументи: що відповісти скептикам.