Текст: Дарина Шевченко
Уявіть собі суботній літній вечір, ви з коханим чи коханою проходите повз кінотеатр і вирішуєте зайти.
Уявімо, що це Кінопанорама, в ненайкращі свої часи, і там в прокаті йде всього два фільми – весела, недалека американська комедія і документальний фільм про війну. Документалка називається “Повернення”, складається з чотирьох фільмів, присвячених різним людям, які повернулись з війни, і мають почати життя спочатку. Один з героїв – колишній програміст, який майже повністю втратив зір на війні, іншого покинула дружина, жінка-волонтер втратила обидві ноги.
Ви уважний глядач, ви читаєте на афіші приблизно таку анотацію і що ж ви вирішуєте?
Скоріше за все, ви переглядаєтесь між собою і берете квитки на комедію. Вам трішки соромно, звичайно, бо ви ж свідома молодь і патріоти зрештою. Але кому хочеться витрачати на війну такий приємний літній вечір?
Напевне, тому фільм “Повернення” і не показують в кіно. Не рентабельно.
“Повернення” – спільний проект Інтерньюз Україна та Центру Зайнятості Вільних Людей – організації, що допомагає бійцям і волонтерам заново знайти себе у повоєнному житті. Фільм складається з чотирьох короткометражок по 25 хвилин кожна. Всі вони розповідають реальні історії чотирьох людей, які віддали цій війні набагато більше, ніж 300 гривень на картку когось із волонтерів.
А мораль байки проста: ми звикли до війни, вона нам набридла. Нас вже не так легко розчулити сюжетом з фронту, книжкою спогадів бойового офіцера або документалкою про котрийсь із визначальних боїв.
А потім ми зустрічаємо їх. Молодого хлопця без руки, жіночку без обох ніг на інвалідному візку… Хоча ні, ми не зустрічаємо їх. А навіть якби зустріли, навряд допустили б думку про війну. Вони ж не ходять з наліпкою “Я втратив руку на війні за твою країну, чувак”.
Ми не просто втомились думати про тих, хто повернувся. Ми про них ніколи й не думали. Тяжко поранених ми ще навідували в госпіталях, приносили їжу і дитячі малюнки, а от як склалось їхнє життя потому… На це мало кого вистачало. Своє б життя відслідкувати.
А вони ж є і їх багато. Вдови, сироти, інваліди, переселенці – люди, яким життя зламала війна. Втім, “Повернення” – фільм про історії успіху, силу волі і любов.
Оксану Нежальську війна вигнала з дому, з Луганська. Жінка переїхала на українську територію і стала волонтерити – возити їжу і медикаменти старим і малим, які позалишались у напівзруйнованих війною селах. Майже завжди за кермом була сама. А одного разу машина наїхала на міну і Оксана втратила обидві ноги.
Ноги втратила, а силу волі – ні. Пройшла реабілітацію, переїхала до Львова і вчиться на курсах туристичного менеджменту, мріє про власну туристичну компанію, що займалась би організацією подорожей для людей з обмеженими можливостями.
Оксана каже, що таким, як вона не потрібне співчуття, а радше підтримка і допомога у здійсненні мрій і планів.
“Один, знаєте, в полі не воїн”, – усміхається жінка і дякує всім хто допомагав. “Моя історія успіху складається з підтримки кожної людини, яку я зустріла від моменту, коли відкрила очі після вибуху”.
А от від снайпера-добровольця Миколи Змієвського, сталевара з Кривого Рогу, відвернулась навіть сім’я. Дружина не могла жити з тим, “хто вбивав людей”. Микола залишився один, але знайшов собі нову справу – він вчиться, щоб стати баристою. Каже, на фронті побратими завжди хвалили його каву.
Максим Ільченко з Краматорська до війни працював програмістом, а коли повернувся, ця дорога вже була для нього закрита. На війні хлопець майже повністю втратив зір, тепер вчиться на масажиста, допомагає з реабілітацією військових.
Іван Кушніров, до війни студент журфаку, а тепер, цілком можливо, майбутній мер рідного Запоріжжя, на війні втратив руку та око, але знайшов в собі сили повернутися на навчання.
Всі герої фільму отримали підтримку в Центрі Зайнятості Вільних Людей.
Оксана Нежальська каже, що питання зніматись чи не зніматись у фільмі для неї навіть не стояло. Жінці запропонували участь одразу після курсу реабілітації в Австрії і вона не роздумуючи погодилась.
“Наші історії можуть когось надихнути, вони дуже потрібні таким, як ми. Я знаю, скільки хлопців та дівчат повертається з війни і не знають, куди себе подіти”, – розповідає Оксана і сподівається, що фільм так само нагадає про війну тим, “хто не чує вибухів”.
Жінка зізнається, що всі фільми включно зі своїм дивилась зі сльозами на очах.
А я от зізнаюсь, що ні. Заплакала тільки раз і те, здається, від щастя. “Повернення” фільм не про війну, а про життя. Про нове життя. Про народження, про любов до своєї справи, своєї країни і своїх рідних, про підтримку і надію.
Нам тільки треба пам’ятати, що кожне народження – це довгий і важкий шлях, і бути уважнішими до людей навколо нас.
Скоро фільм буде в прокаті на Першому Суспільному каналі, а поки його можна подивитися онлайн.