Спогади немайданівців: що пам’ятає про Революцію Гідності молодь

Сьогодні є вже ціле покоління дорослих, які під час Майдану були ще підлітками. Вони не були на Майдані, але слідкували за подіями й робили свої висновки, які неабияк вплинули на їхнє життя. Хто ці люди й що вони думали? Ми збираємо спогади людей, які виросли вже після Революції Гідності. Ці люди творять історію України сьогодні. Якщо вам є що розповісти, пишіть нам на пошту .

Іван Бездудний, 22 роки, Маріуполь

Коли я дивився трансляції Майдану по телевізору, я ніяк не міг зрозуміти, навіщо перти на ту силу, яку ти не можеш осягнути. У нас казали, що місце всередині коштує 300 гривень, на барикадах – 1500 гривень. Це для мене було великим здивуванням, адже, коли тобі прострелять голову, не важливо, скільки ти за це отримаєш грошей. У Маріуполі всі говорили, що Майдан спонсорує Америка. Тоді він здавався мені таким далеким, чужим. А потім у мирні часи я приїхав на Майдан, побачив наслідки на власні очі, поспілкувався з людьми, які там були. Усі мої проросійські погляди змінилися. Так я зацікавився історією. Минули шість років, і ось я викладаю історію України в Києві.

Світлана Моренець, 21 рік, Хмельниччина

Мені було 15, коли почався Майдан. Пам’ятаю, як до класу забігла вчителька й розплакалася: “За що вони вбивають наших дітей?!”. Тоді країна втратила Сергія Нігояна й Михайла Жизневського. Кожен наступний ранок починався з новин, далі – уроки, після яких я не відривала погляду від телевізора, поки мама не гнала мене спати. Потім вона сідала в’язати шкарпетки, які пізніше разом із ліками й теплим одягом вантажили в автомобілі волонтери. Це все відправляли на Майдан.

Пам’ятаю, як хтось із учнів замалював чорним маркером обличчя Януковича, яке кілька років висіло на почесному місці школи. Цей маленький протест не означав абсолютно нічого в рамках країни, але для однієї дитини це було сміливим виявом своєї позиції. Завдяки Майдану, до речі, я й стала журналісткою: десятки переглянутих трансляцій та сотні новин привили в мені любов до професії, де не можна мовчати.

Захар Процюк, 20 років, Івано-Франківськ

Під час Майдану я був школярем в Івано-Франківську. Перше, що спадає на думку – телевізор. Зазвичай в нашій родині він завжди припадав пилом – всі залипали в комп’ютерах. Під час Майдану він став центром уваги в квартирі. Тато з мамою проводили за ним вечори, все чекали якихось новин. Ми з братом також сиділи біля них. У січні 2014-го ми поїхали родиною на декілька днів у Київ. Думаю, щоб відчути причетність. Тому для мене Київ (це був чи не перший раз, коли я там був) асоціюється з горами шин, барикадами й відчуттям, що настав час для змін. Та й до Майдану я дуже мало знав про те, що відбувається в українській політиці. І не те щоб особливо цікавився. Тому для мене він став такою собі точкою відліку моєї громадянської свідомості.

Євген Лузан, 21 рік, Київ

Тоді, 6 років тому я був учнем середньої школи. Головна асоціація в мене з Майданом – постійне відчуття паніки. Ти практично кожен день у січні ходив до школи, яка була не так вже й далеко від епіцентру подій: усього лише пів години пішки, і ти на Майдані. Я досить добре пам’ятаю, як під час тих подій переставало їздити київське метро: одного дня не працювали пересадочні вузли, й мені, щоб дістатися до кінцевої зупинки синьої гілки з червоної, доводилося їхати спочатку до “Академмістечка”, потім – машиною батьків додому до Вишгорода.

Пам’ятаю, як жваво обговорювали всі перипетії навколо Майдану вчителі, навіть під час уроків, розмовляли про це з нами, ми чули їхні думки про це. Звістку про скасування більшості законів 16 січня на уроці англійської зустріли з полегшенням.

З іншого боку, ми сприймали Майдан як певне джерело натхнення, що подекуди межувало з дурістю. Не подобається щось тобі, вчителька тебе несправедливо оцінила або дала тобі занадто складне завдання – забарикадуйся в класі й не пропускай учителя. Ми самі не раз влаштовували подібні шкільні “барикади”. Хоча більшість із нас свідомо розуміли, що там, на Майдані, насправді коїться. Можливо, в цьому навіть був якийсь елемент рефлексії, можливо, це було для зняття емоційної напруги й переведення ситуації в жарт – не знаю.

Були й ті, хто до Майдану ставився скептично, навіть з обуренням. У протестувальниках бачили націоналістів і радикалів, що завжди провокували беркутівців. У їдальнях уявляли, ґрунтуючись на російській пропаганді, як ділитимуть Україну, малювали цілі карти, писали фанфіки про “недогосударство”. Це був 2014 рік.

Водночас я робив вигляд, що нічого такого екстраординарного не відбувається. Так, ну відбувається там щось на Майдані, а мені до того яка справа?! Продовжував їздити до школи, ніби нічого й не було, на шкільні олімпіади майже кожного вихідного дня. Робили так, напевне, всі ми, школярі.

До Майдану я не міг собі навіть уявити, що, будучи сам українцем за походженням, спілкуватимусь українською не тільки на уроках у школі. Тепер я хочу, щоб хоч для моїх дітей українська була по-справжньому рідною. Тому що я хочу, щоб вони пам’ятали, ким вони є насправді.

Вікторія Белоцька, 22 роки, Волинська область

Коли почався Майдан, вся наша сім’я була прикута до телевізора. Він у нас майже не вимикався. Від пісні “Гей, пливе кача…” холонуло в серці. Здавалося, що це все відбувається не в нашій країні, а десь далеко від нас. А потім розстріл Небесної Сотні…

Пам’ятаю, як у школі дізналися, що один з убитих героїв – Едуард Гриневич. Молодий хлопець із сусіднього села. І все змінилося: війна була вже близько, й це відчував кожен. Напевно, в кожного волинянина в серці був біль за Україну, біль за тих молодих хлопців, що загинули, відстоюючи свою країну.

А далі – флешмоб у підтримку країни. Розфарбувала зупинку громадського транспорту у своєму селі за патріотичними мотивами. Це було зображення Тараса Шевченка й цитата “Не вмирає душа наша, не вмирає воля”. Для мене це було більше, ніж просто флешмоб. Це був мій невеличкий протест та підтримка тих, хто боронить наші кордони.

Й ось вже 2020 рік, а відчуття, що це все було не більше тижня тому. У мене вже є донечка. Хочеться, щоб вона жила в незалежній, дружній країні. Зупинку в цьому році реставрували, щоб і далі надихала людей не здаватися. Дуже надіюся, що найближчим часом наша країна більше не буде хоронити своїх героїв.