Текст: Світлана Моренець
Після довгих (нескінченно довгих і жахливих) місяців на карантині серед чотирьох стін, до подорожей ставишся з особливим трепетом. Свобода відчувається гостро й якось по-новому, коли заходиш в аеропорт і шукаєш на таблі номер свого рейсу. Я одна з тих щасливчиків, які вирвалися літом-2020 у мандрівку. Туреччина відкрила кордони для українців з розпростертими руками, а я поділюся враженнями й думками щодо поїздки в цій колонці.
Зручно сідайте й пристебніть ремені — подорож починається!
Під час чергової перевірки багажу в аеропорту “Бориспіль” мені здається, що температура тіла зашкалює далеко за 40 градусів. Насправді, ця параноя почалася ще вранці, коли я тільки залишала свою квартиру. Будь я хоч сто разів здорова, — нагнітання й думки “все пропало, мене нікуди не пустять” ніхто не відміняв. Навіть не знаю, що в той момент жахало найбільше: ймовірність прошльопати квитки за 5 тисяч до і з Стамбулу чи страх знову повернутися до своїх чотирьох стін.
Зберігати дистанцію українці так і не навчилися. Працівники аеропорту, які довгими ночами клеїли розмітку на підлогу, повними розпачу очима дивляться на натовп, що рветься до моря (а може, поїсти рахат-лукум?). У літаку все суворіше: маска на підборідді не прокатить, і навіть за відкритий ніс стюардеса ввічливо насварить. Великий птах злітає, люди стають маленькими, а проблеми — ще меншими. Є тільки ти і твоя мандрівка, яку нестерпно чекала бісову кількість часу на карантині.⠀
У Стамбулі прикордонники зустрічають туристів радісно. Мені важко в це повірити, оскільки в подорожах я звикла до суворих перевірок і купи питань, між літер яких чути “чого приперлася”. Цього разу в мене навіть не перевіряють страхування з позначкою Covid-19 й просто бажають гарного відпочинку (але навіть не надійтеся, що вам пощастить так само — зараз не ті часи, щоб економити на страхуванні).
А потім — довгі півтори години автобусом з аеропорту до міста. Наступні дні я страждаю не від спеки, а від вологого повітря, яке наскрізь пропахло рибою й, у деяких районах, помиями. Сюди приїжджаєш з очікуваннями майже порожніх вулиць через коронавірусний сказ, а натомість отримуєш купи галасливих російських (і не тільки) туристів.
Майже ніхто не говорить ні англійською, ні російською. Вигадана 5 секунд тому мова жестів — єдине, що може хоч якось допомогти. Під ногами плутаються вгодовані коти — це їхнє місто. “Якщо в ресторані немає хоч одного кота, туристи туди не прийдуть” — ламаною англійською каже підвипивший офіціант. До речі, алкоголь тут мало де продають, та й коштує він втридорога, але кого це зупиняє?!
Кожні сто метрів перехожих сканує очима поліція — зі зброєю й деінде важкою технікою. Здається, якщо хтось вийде на вулицю без маски — за ним виїде цілий наряд. Я серйозно: у Стамбулі всі або дуже відповідальні, або дійсно бояться, тому без масок рідко кого зустрінеш. Найбільше ж поліції біля храмів — якщо якийсь терорист надумається забрати чиєсь життя, він зробить це саме в місці Бога.
Море спить у смітті. Деякі відчайдухи хлюпаються у воді, але я не наважуюся. За море болить. Якщо дуже хочеться покупатися — сідайте на пароплав і пливіть до Принцевих островів. Півтори години прекрасних краєвидів, кілометр пішки й ви на красивому пляжі. Малюсінькому, але ж чистому! Їх там кілька, обирайте який ближчий і душі й гаманцю — у цій країні ви ходяча зелена купюра, яку всі намагаються вхопити.
Ресторани, кафе, клуби зараз ведуть справжню війну за відвідувача. Часто такі заклади майже порожні. Скрізь антисептики, персонал у масках, але далеко не для всіх любителів мандрівок це виглядає переконливо. Продавці жаліються на коронавірус, через який вони ледь зводять кінці з кінцями. Але ситуація в Стамбулі ще як милість Божа, якщо порівнювати з Каппадокією.
Точніше, полетіти. Лише 25 євро в одну сторону, й за годину опиняєшся в найбільш інстаграмному регіоні Туреччини. Якщо ви, як і я до цієї поїздки, думали, що Каппадокія — місто, доведеться вас розчарувати. Це як маленка держава всередині великої, ще й назва перекладається як “країна чудових коней”. Коней тут і справді багато.
Я забронювала кімнату в готелі в місті Гереме, точніше місті-готелі або місті з готелів. Язик може заплутатися, але тут, без перебільшень, одні готелі. Я ніколи такого не бачила. Ціни вищі, ніж у Стамбулі, але вулиці… порожні. Ресторани порожні. Ти ходиш як привид, якого всі різко полюбили й запрошують у гості. Бізнес стоїть, а найскрутніше місцевим, які жили за рахунок продажу сувенірів. Один чоловік навіть пустив скупу сльозу, щоб я купила в нього статуетку за 1 ліру (майже 4 гривні). Я купила, чесно.
Повітряні кулі літали лише 10 хвилин і лише раз. Прокинулася заради цього о 5 ранку, а їх було всього кілька. Бо немає кому літати. І ти ніби тішишся, що одне з найбільш туристичних місць порожнє, можна насолоджуватися усіма пам’ятками наодинці з природою та історією, але все ж таким місцям не вистачає життя й криків “Галя, де дитина?!”. Тому беріть вже, врешті-решт, відпустку й летіть відпочивати: час будити світ від коронавірусного кошмару.
Усім здоров’я 
Читайте більше в моєму Інстаграмі.