Текст: Ярослава Тимощук

Я мешкаю в Ужгороді вже місяць.

Щоранку, прокидаючись, дивлюся у вікно на гори та кордон зі Словаччиною. З цього ракурсу мрії видаються досяжнішими. Це моя маленька Італія зі смаком та уважністю до життя. Люди тут нікуди не поспішають, бо й чого квапитися, коли збагнув істину.  

Втім нема чого турбуватися навіть, якщо ти всього другий день сама у незнайомому місті – теорія шести рукостискань на Закарпатті працює безвідмовно. Маючи бодай крихту комунікабельності, тут легко вирішити чи не найважливіше для місцевих жителів життєве питання: “З ким піти на пиво?”.

Вечірні посиденьки в ужгородських пабах схожі на гуляння велелюдного сільського весілля. Коли ввечері гурт людей вибирається десь разом, то неодмінно зустрічає в закладі когось зі своїх знайомих, усі впізнають одне одного, кивають, вітаються, підсідають, доносять крісла до одного стола — і так, аж поки більше вже не поміщається.

Усі всіх знають, усі веселяться великою компанією, у кожного свої історії й легенди. Незчуєшся, як молодий чоловік у камуфляжі запропонує погадати за лініями на руці, а за тим почне підбирати тобі бойфренда серед присутніх, як познайомишся з колоритними тутешніми персонажами, про яких ніхто достеменно не знає, чим вони займаються, але без яких годі уявити це місто. Уже за тиждень головних дійових осіб упізнаєш на вулицях міста, а збоку виглядає, наче ви знайомі сто років.

Тут можна хоч цілий день ходити туди-сюди центральною Театральною площею, посьорбуючи міфологізовану закарпатську каву з пластянки.

Можна забрести на базар, там балакучі жінки  розповідатимуть, які неймовірні історії вони вчора почули на СТБ та як важливо підгодовувати бездомних тварин: «Хіба можна викидати кістки на смітник, коли в місті стільки голодних собак?».

Можна, подібно до місцевих, стояти й дивитися на посріблену зимою річку Уж, що у дусі цього міста неспішно тече собі центром. Обов'язково дочекаєшся, щоб щось сталося. Може просто зграя качок, горобців і ворон почне чубитися за шмат хліба, кожен урве собі якусь крихту і тільки лебеді зі своєю гордістю не стануть вплутуватися в цю непевну історію. А може якісь диваки захочуть перетнути річку на машині й застрягнуть, тоді з'їдуться рятувальники та телебачення, хлопці даватимуть інтерв'ю, а їхні знайомі радітимуть: “Я їх знаю! Я їх знаю!”. Так винуватці інциденту  прославляться і просто на ваших очах стануть зірками регіонального розливу.

Усюди мені хочеться бути своєю, говорити й мислити, як тутешня, пізнавати місто з його ритмів і правил, а не з брошурок для туристів, жити за його неписаними порядками. На Закарпатті з його устроями та діалектами не так легко загубитися поміж місцевими – тут треба народитися, аби спілкуватися цією хитрою говіркою, аби вміти як слід готувати чудернацькі страви з химерними назвами, аби природньо вимовляти фірмове «дякую гарно».

Краса в тому, що тут уживається багато різностей. Маючи добрі наміри, скрізь і завжди можна порозумітися. Власник чи не найдавнішої кнайпи–музею «Під замком», що дожила до наших днів та успішно збирає юрми й ужгородців, і туристів, написав при вході: «Ми обслуговуємо всіх клієнтів, російськомовних також».

Я приїхала сюди взимку, думала, що тут найліпше перебути холодну пору року, а повертаюся, коли вже світить сонце. На Закарпатті тепліше, ніж будь-де в Україні, й весна настає на два тижні раніше. Японські вишні вже пускають перші бруньки, мені час повертатися, а вам раджу саме тепер спробувати це місто на смак.

Фото: Олександр Смутко, Ярослава Тимощук